Про національну свідомість надволзьких українців

Починаючи розмову про Жовту Україну — далекий східний осередок нашого народу, ми, проте, вважаємо за потрібне спершу зробити короткий екскурс в історію Закарпатської України — не менш далекого західного осередка українства. На перший погляд ці два краї, розділені тисячами кілометрів, здаються майже несумірними, однак у площині формування та еволюції національної свідомості між цими двома віддаленими групами можна виявити низку спільних рис.

У XIX столітті на Закарпатській Україні зароджується національний рух. Однак особливості соціально-економічного розвитку краю — відсталість, ізольованість від інших українських земель, слабкість інтелігенції — спричинили специфічну форму цього руху: русинсько-москвофільську. У цю епоху люди Закарпаття розуміли, шо вони якийсь окремий нарід, що вони відрізняються від інших народів Угорщині, але вони ще не розуміли, що вони є українцями. Місцева інтелігенція, що складалась переважно з священиків та вчителів, виховувалась на церковно-монархічній російській літературі й шукала порятунку не в самоорганізації народу, а в підтримці з боку царської Росії.

Цей рух, що виник на хвилі революції 1848 року, мав відкрито реакційний характер. Він не лише не служив визволенню українських мас Закарпаття, але й ставав на бік царату — ката революційних прагнень народів. Через це москвофільство на Закарпатті відігравало роль об’єктивно антиукраїнську: не через відмову від «українського імені» як такого, а тому що воно було політичним союзником сил реакції.

Мова цього руху — так зване «язичіє» — являла собою штучну суміш церковнослов’янської, російської та місцевої української говірки, яка не відповідала живій мові народу й не могла слугувати засобом ані культурного розвитку, ані національного пробудження. Вона була інструментом ідеологічного поневолення, «есперанто» російського імперіалізму на українському ґрунті.

Після революції 1918 року розпочався новий, прогресивний етап в історії Закарпатської України. З пробудженням політичної свідомості українських мас Закарпаття дедалі ширше утверджується розуміння своєї єдності з усім українським народом. Селяни й робітники дедалі частіше називають себе українцями, борються за свої національні та соціальні права в межах Чехословаччини. Водночас залишки старої інтелігенції, що застрягли у церковно-монархічній традиції, намагаються консервувати поняття «русинство», видаючи його за окрему національність. У дійсності ж це спроба затримати національний розвиток, підтримати стан національної невиразності.

Таким чином, русинство в умовах Закарпаття слід розглядати не як прояв окремішньої етнічності, а як історично обумовлену форму національної несвідомості, зумовлену колоніальним становищем краю, слабким розвитком економічних відносин та впливом церковно-монархічної ідеології. Москвофільство, що виникло в цьому середовищі, виступало не як альтернатива українській ідентичності, а як її заперечення на користь імперської інтеграції. Водночас русинство, попри свою суперечливу політичну спрямованість, виступало як перехідна форма, перший і неминучий крок на шляху до формування української національної свідомості. Усвідомлення своєї відмінності від угорського, словацького чи румунського населення створювало передумови для подальшого національного самовиокремлення. Лише зі зміною соціально-економічних умов, активізацією політичного життя та зростанням культурного рівня населення стала можливою трансформація русинської ідентичності в українську. Цей процес, що почався на зламі ХІХ–ХХ століть, у перспективі мав закономірно завершитися повною національною інтеграцією закарпатців до складу українського народу.

На перший погляд, подібну, в багатьох рисах майже дзеркальну ситуацію ми спостерігаємо і в Жовтій Україні — серед надволзьких українців. Як і закарпатці XIX століття, вони сформувалися в умовах далекої периферії, відірваності від основного масиву українських земель та тривалого перебування в чужому державному й культурному оточенні. Це зумовило специфічну, неповну й суперечливу форму національної свідомості, яка не вкладається безпосередньо ані в рамки російської, ані в рамки загальноукраїнської ідентичності.

Надволзькі українці, подібно до закарпатських русинів, чітко усвідомлюють свою відмінність від панівного етносу — «москалів», але водночас не завжди ототожнюють себе з українцями в загальнонаціональному значенні цього слова. Самоназви на кшталт «хохли», «перевертні» виконують ту саму функцію, що й закарпатське «русинство»: вони фіксують факт окремішності, але не доходять до рівня повноцінного національного самовизначення. Мова, яку самі носії визначають як «не-руську і не-українську», відіграє роль головного маркера цієї відмінності, проте, як і закарпатське «язичіє», вона не стає засобом національної консолідації, а радше закріплює локальну замкненість.

Назва «хохли», яка в зовнішньому, імперському дискурсі часто має зневажливе забарвлення, у межах самої громади позбавлена негативного змісту. Для місцевого населення це нейтральне, а подекуди й позитивно марковане самоназвання, що фіксує власну відмінність як від «москалів», так і від «справжніх українців» з України. У цьому сенсі «хохол» виступає не етнонімом у строгому національному значенні, а позначенням локальної спільноти з власною історією, мовою та культурними нормами.

Характерною для надволзьких українців є й багаторівнева фрагментація ідентичності: «ми — хохли», але водночас «ми — хохли саме цього села», на противагу «іншим хохлам» сусідніх поселень. Умови колоніального розселення, слабкий розвиток міських центрів, відсутність власної національної інтелігенції сприяли тому, що локальна свідомість переважала над національною.

Гордість за свою «хохлацькість» проявляється й у системі протиставлень: «ми — не москалі». Це протиставлення не завжди артикулюється в національно-політичних категоріях, але чітко простежується в оцінках побуту, моралі, мовної поведінки, навіть харчових і релігійних практик. Хохли «печуть хліб інакше», «не носять лаптів», «інакше співають», «по-своєму говорять». Усе це формує щільний комплекс локальної ідентичності, що підтримується колективною пам’яттю та щоденною практикою.

Однак, якщо у випадку Закарпатської України русинство історично виступало кроком уперед — від повної національної аморфності до первинного усвідомлення власної відмінності й, зрештою, до української ідентичності, — то в умовах Жовтої України ми спостерігаємо протилежний, регресивний процес. Надволзьке хохляцтво не є сходинкою до українства, а радше формою відступу від нього, результатом тривалого й систематичного тиску російської мови та культури, що поступово витісняють українську мовну й національну основу.

Хохлацька мова безперечно існує в свідомості надволзьких українців як окремий, самодостатній мовний різновид. Вона не сприймається як «зіпсована українська» чи «погана російська», а як «наш говор», органічно пов’язаний із селом, родом, повсякденним життям. Носії чітко розрізняють ситуації вживання: у школі, перед «чужими» — російська, між собою — говор.

Яким ж чином виникла хохлацька мова? Перші переселенці з Лівобережної та Слобідської України принесли з собою повноцінні українські говірки зі сталим граматичним ладом і лексичним фондом. Протягом XVIII–XX століть ці говірки функціонували як основна мова побуту, родини, громади та релігійного життя. Однак уже тоді вони опинилися в умовах переважної відсутності українського культурного простору й за наявності постійного адміністративного тиску з боку московської держави.

Російська мова від самого початку займала позицію мови влади, суду, армії, освіти. Вона не проникала одразу в ядро мовної практики, але поступово витісняла українську з усіх престижних і публічних сфер. Саме в цій ситуації українська мова втрачала функцію загальнонаціонального коду й редукувалася до локального говору. Її граматичний лад починав руйнуватися, лексика — витіснятися або підмінюватися російськими елементами, а фонетика — пристосовуватися до домінантної мовної норми.

Таким чином, хохлацька мова сформувалася як залишкова форма української мовної системи, позбавлена умов для самостійного розвитку. Вона зберігала численні архаїчні українські риси, водночас дедалі більше насичуючись російською лексикою та синтаксичними моделями. Це не був свідомий вибір мовної «гібридності», а вимушена адаптація до імперського середовища, у якому повноцінне відтворення української мови ставало соціально й інституційно неможливим.

Важливо підкреслити, що в свідомості самих носіїв цей процес не переживався як мовна деградація. Навпаки, говор сприймався як природна, «домашня» мова, успадкована від предків і відмежована як від «книжної» української, з якою вони майже не контактували, так і від офіційної російської. Саме тому хохлацька мова закріпилася як окремий символ локальної ідентичності, попри те що з погляду історичної лінгвістики вона є формою поступового відмирання української мовної основи під тиском мови-переможця.

Саме тут з особливою виразністю оголюється імперський механізм мовного поневолення, добре описаний лінгвістичною наукою як «схрещування» мов за умов нерівності. Хохлацька мова, попри свою зовнішню строкатість і значну присутність українських елементів, не є окремим, самостійним мовним організмом. Вона — не плід вільного розвитку, а поле насильницького зіткнення двох мовних систем, у якому з самого початку перевага була на боці мови імперії. Російська мова, спираючись на державний апарат, школу, армію, місто та всі канали соціального просування, не лише зберігала свій граматичний лад і основний словниковий фонд, а й агресивно нав’язувалася як «норма». Українська ж мовна стихія в Жовтій Україні цілеспрямовано витіснялася з публічної сфери, штучно зводилася до рівня «домашнього говору» і внаслідок цього втрачала цілісність, прирікалася на поступове відмирання разом зі старшими поколіннями.

Як добре відомо, мовне «схрещування» в умовах імперського панування ніколи не породжує «третьої», нейтральної мови. Хохлацький говор — це не синтез і не рівноправне поєднання української та російської, а перехідний стан, болісний симптом руйнування української мовної системи під тиском метрополії. Той факт, що хохлацькою мовою сьогодні переважно говорять люди похилого віку, тоді як молодь майже повністю переходить на російську, є прямим і незаперечним доказом колоніальної поразки української мови в цьому регіоні, а не її «природної еволюції».

На відміну від Закарпаття, де русинство тривалий час зберігало дистанцію від панівних мовних центрів і тим самим, всупереч усім перешкодам, створило умови для майбутнього українського національного відродження, надволзьке хохляцтво існує в середині суцільного російськомовного простору, позбавленого будь-яких механізмів самозахисту. Тут свідомо не допущено формування української інтелігенції, знищено або не створено культурні інституції, заблоковано політичні форми, здатні підтримати українську мову й національну традицію. За таких умов хохлацька ідентичність, попри свою історичну стійкість, закономірно перетворюється на релікт — не з власної вини, а внаслідок системного імперського тиску.

З погляду сучасної теорії мови це означає, що перемога російської мови в Жовтій Україні має не випадковий і не поверховий, а глибоко структурний характер. Українські елементи, які ще зберігаються в хохлацькому говорі, не складаються в самостійний граматичний лад, а існують як уламки зруйнованої мовної цілісності. Вони можуть тимчасово проникати в побутову практику, частково «забарвлювати» російське мовлення, але не здатні змінити його імперської сутності. Російська мова, утверджуючись у Жовтій Україні, не зазнає жодних втрат — натомість українська мова послідовно витісняється, маргіналізується й позбавляється права на повноцінне існування. Саме в цьому й полягає суть мовного колоніалізму, замаскованого під «природний розвиток».

Таким чином, надволзьке хохляцтво постає не як шлях до української національної свідомості, а як трагічний симптом її цілеспрямованого придушення. Якщо на Закарпатті русинство, попри всю свою суперечливість, було історично неминучим етапом визрівання українства, то в Жовтій Україні хохлацька ідентичність фіксує інший момент — момент поразки, нав’язаної ззовні. Це поразка української мови в умовах насильницького мовного «схрещування», де московська мова діяла не як рівний конкурент, а як інструмент державного тиску, асиміляції й національного обеззброєння. Ослаблення національної свідомості тут є не внутрішнім «вибором» громади, а прямим наслідком колоніальної політики москви, спрямованої на розрив українців із власним історичним і культурним коренем.

При цьому хохляцтво жодним чином не заперечує українського походження надволзьких українців — навпаки, воно є мовчазним свідченням того, ким вони були до імперського втручання. Сам факт збереження окремого говору, пам’яті про «не-москальське» походження, побутових і обрядових відмінностей є уламком зруйнованої української цілісності. Однак без живого зв’язку з національним центром, без власних шкіл, преси, інтелігенції та політичних форм самоорганізації, українська ідентичність у Жовтій Україні була свідомо загнана в глухий кут. У таких умовах локальна ідентичність неминуче деградує, перетворюючись із потенційної основи національного відродження на зручний для імперії сурогат, який легко розчиняється в московському морі.

Отже, надволзьке хохляцтво — це не «інша ідентичність» і не «особливий шлях», а результат багаторічної політики денаціоналізації, спрямованої на те, щоб українці перестали бути українцями, не ставши при цьому повноцінними «росіянами». Саме в цьому полягає цинізм московського імперіалізму: залишити поневолений народ без імені, без мови й без історичної перспективи.

Ця ситуація не виникла раптово і не є випадковим «культурним зсувом». Вона формувалася століттями — через виселення, колонізацію, рекрутчину, школу, церкву, адміністрацію, через послідовне витіснення української мови з усіх сфер, де формується історична тяглість народу. Надволзькі українці були позбавлені не лише власної державности, а й елементарних інструментів самовідтворення як нації. Їхню мову зводили до хатнього вжитку, їхню пам’ять — до родинних переказів, їхню ідентичність — до зневажливого ярлика «хохол», який мав остаточно закріпити стан безіменности.

Єдиним винятком у цій довгій історії системного нищення стали кілька років (1929-1932), коли об’єктивні потреби революційної перебудови змусили місцеве керівництво піти проти інерції великодержавного шовінізму. Колективізація в Надволжі наштовхнулася на просту й для імперського центру принизливу реальність: з мільйонами селян неможливо було говорити «по-державному», бо вони цієї мови не розуміли. Російська адміністративна мова виявилася глухою й безсилою перед українською селянською масою. Саме тому й з’являється українізація — не як дар імперії, а як крок, продиктований практикою.

Микола Скрипник (керівник українізації, який так само дбав і за становище українців в РРФСР) чітко розумів: без повернення української мови в школу, у раду, в газету, в агітацію — не буде ні колективізації, ні мобілізації, ні свідомої участі мас в більшовицької політиці. І досвід Нижньоволзького краю це блискуче підтвердив. Там, де з’являлася українська газета, український лікнеп, український активіст, — там «хохол» за кілька місяців знову ставав українцем. Зникала мовна розгубленість, оживала історична пам’ять.

Але цей прорив був коротким. Уже після 1932 року імперський інстинкт узяв реванш: українізацію згорнули, кадри усунули, мовну ініціятиву оголосили «націоналістичним ухилом».

Крайові курси українських учителів (Нижньо-Волзький край), 1930 рік.

Досвід, зафіксований Миколою Скрипником в 1920-ті показує, що може врятувати українську людність Надволжя — і не лише там (а так само і на Кубані, в Сибіру, Далекому Сходу). Це не збір фольклору і не сентимент до «говірки», а повноцінне повернення української мови як мови освіти, політики, організації й сучасного життя. Лише там, де українська перестає бути «домашньою» і знову стає мовою влади й майбутнього, можливе відновлення національної суб’єктности. Цей історичний досвід українізації 1920-х років, попри його короткочасність, залишив нам неоціненний урок: національна ідентичність не є монолітною чи незмінною «даністю». Вона динамічна. Якщо за кілька років системної роботи «хохол» зміг відчути себе частиною великої модерної нації, це означає, що процес денаціоналізації в Жовтій Україні не є незворотним. Хохляцтво — це не генетичний діагноз, а історична травма, яку можна вилікувати.

Щоб повернути надволзьке хохляцтво назад до українства, необхідно змінити саму оптику сприйняття цього регіону та діяти у кількох стратегічних напрямках:

Головна пастка хохляцтва — це переконання, що місцева мова є «неправильною». Повернення до українства починається з легітимізації говору. Замість того, щоб соромити носія за російські запозичення, потрібно показати йому український корінь його мовлення. Хохлацька говірка має бути визнана не «зіпсованою російською», а «пораненою українською», яка потребує реабілітації через контакт із сучасною літературною мовою. За умови виправлення, очищення від нав’язаних нашарувань і свідомого зіставлення з літературною нормою ця мовна традиція здатна не тільки інтегруватися, а й збагачувати стандарт. Літературна мова не є застиглим каноном. Вона живе рівно настільки, наскільки здатна вбирати досвід провінції, переробляти його й підносити до загального рівня. Коли надволзький українець бачить, що його слово може стати не «помилкою», а варіантом; не «ганьбою», а внеском, — тоді з’являється мотивація рухатися до норми, а не тікати від неї. Тільки так формується мовна спільнота без комплексу меншовартості: не через заперечення власного говору, а через його свідому трансформацію. Українська відроджується не там, де всіх змушують говорити «правильно», а там, де людям дають відчути, що правильність — це шлях, а не вирок.

Імперія привчила надволзького українця до того, що його «українськість» — це лише вареники, пісні та смішні слівця, які не мають стосунку до серйозних справ. Повернення суб’єктності можливе лише тоді, коли українська мова Надволжя перестане бути «мовою села» і стане мовою інтелекту, технологій та міської культури. Потрібно розірвати ланцюг, де «успіх = російська мова», продемонструвавши, що українська ідентичність є ключем до ширшого європейського та світового контексту, а не лише до локального побуту.

Хохляцтво тримається на ізоляції — «ми хохли цього села». Українство ж тримається на солідарності та соборності — «ми народ від Карпат до Сахаліну». Повернення свідомості вимагає подолання локальної замкненості. Це означає створення інформаційних та культурних мостів між материковою Україною та діаспорними осередками Жовтої України. Коли людина в Саратові чи Самарі відчує, що її «говор» — це той самий інструмент, яким пишуться закони в Києві та створюється музика у Львові, стіна відчуження впаде.

Без організаційної структури національне відродження приречене на поразку. Хохляцтво — це стан беззахисності. Повернення до українства вимагає інституційного захисту: від недільних шкіл до медійних проектів. Навіть в умовах жорсткого тиску, збереження історичної пам'яті про те, хто і звідки прийшов на Волгу, є тим тліючим вуглем, з якого може знову спалахнути вогонь національної самосвідомості. Факти не заперечують того, що можливий такий стан, коли навіть невеличкий народ, що живе компактними масами на другій території, об'єднується в певну державну одиницю і приводить розвиток і піднесення національності не лише на своїй території, в межах даної держави, але навіть серед цієї національності на цілій кулі земній.

Русинство на Закарпатті свого часу теж здавалося консервативним і тупиковим шляхом, але воно стало коконом, у якому визріла модерна українська нація. Надволзьке хохляцтво сьогодні — це такий самий кокон, хоч і значно пошкоджений імперською іржею. Повернення до українства — це не заперечення місцевої специфіки, а її наповнення новим, гідним змістом. Це перетворення «етнографічного матеріалу» на свідомого громадянина, який розуміє: його предки принесли на береги Волги не просто «говор», а велику культуру, яка має право не лише на спогади, а й на майбутнє.

Російська культура в Надволжі була і залишається «вищою» лише з погляду матеріальних переваг, наданих імперією. Вона була вищою як культура міста над селом, як мова адміністрації, армії та панівної верстви. Вона здавалася вищою навіть тодішньому українському переселенцю, бо за нею стояв апарат примусу.  Це загальний закон: у країні, де стикаються дві національні культури, нова, життєздатна культура може розвинутися лише шляхом боротьби. Навіть коли українська людність Надволжя перебуває під тиском асиміляції, навіть коли вона «проводить не свою справу», розмовляючи російською в офіційних установах — це лише тимчасовий відступ перед натиском імперського капіталу.

Майбутнє Жовтої України залежить не від того, наскільки «чистою» є мова тамтешніх селян сьогодні, а від того, чи зможемо ми знову влити в цей «хохлацький кокон» енергію національної динаміки. Як тільки українська культура перестане бути лише «сільською» і знову стане мовою прогресу, адміністрації та майбутнього, імперська вищість розвіється, як дим, поступившись місцем живому праву народу на власне обличчя.

Але тут ми впираємося в найболючіше питання: хто стане суб’єктом цієї трансформації? Хто та сила, що здатна розбити імперську іржу на «хохлацькому коконі» і вивести його мешканців на шлях свідомого державотворення?

Будь-яка національна динаміка потребує свого двигуна — національної інтелігенції. Саме вона є тим ферментом, що перетворює стихійне невдоволення мас на струнку політичну програму. На жаль, у випадку сьогоднішнього Надволжя ми констатуємо трагічну пустку. Сьогодні українська інтелігенція Жовтої України практично відсутня як згуртована соціальна страта. Вона або асимільована, розчинена в російському науковому та культурному середовищі, або загнана в маргінальні рамки «фольклорних ансамблів», де їй дозволено бути «хохлацькою», але заборонено бути українською.

За нинішніх об’єктивних умов українці Надволжя не здатні одномоментно скинути московську владу та проголосити власну державність. Для цього бракує критичної маси національно свідомих кадрів, бракує власних медіа, а головне — бракує потужної політичної організації. Прірва між «хохлацьким побутом» і «українським державним чином» сьогодні є занадто глибокою. Кидати неозброєну свідомістю масу на барикади проти імперської машини — це шлях до остаточного фінального знищення нашого народу на цих землях.

Оскільки надволзькі українці сьогодні не можуть виступити самостійним чином, їхній шлях лежить через союз із тими силами, що прагнуть повного демонтажу імперської вертикалі.

Надволжя — це котел народів. Поруч із українцями живуть татари, башкири, чуваші, мокша, ерзя. Усі вони страждають від одного молота — московського централізму. Жовта Україна має стати частиною широкого антиімперського фронту Поволжя. Коли «хохол» і татарин усвідомлюють, що їхнім спільним ворогом є не сусід по селу, а московський чиновник, що висмоктує ресурси, — виникає сила, здатна похитнути фундамент держави.

Першим кроком до звільнення Жовтої України має бути повний розрив із ілюзіями щодо «демократичної москви». Російські ліберали — це лише «імперія з людським обличчям». Їхня риторика про «права людини» закінчується там, де починається питання територіальної цілісності та права націй на повне відокремлення. Для них «хохли» Надволжя — це просто електорат, який має розмовляти мовою метрополії заради «цивілізованої єдності». Вони ніколи не дадуть українцям школи чи влади, бо бояться розпаду своєї священної «федерації». З російськими націоналістами розмова ще коротша. Їхня ідеологія — це пряме заперечення нашого існування. Для них «хохол» — це «зіпсований росіянин», якого треба остаточно «виправити» через асиміляцію. Союз із ними — це добровільний крок у зашморг.

Якщо ми відкидаємо тих, хто хоче зберегти статус-кво, у нас залишається єдиний природний союзник — ті сили, що бачать у сучасному державному апараті абсолютне зло. Це радикальні прихильники соціального перевороту, для яких право нації на самовизначення є не «подарунком» зверху, а невід’ємним елементом знищення експлуатації. Ці сили розуміють: неможливо звільнити людину, якщо вона залишається національно пригніченою. Саме тому українці Надволжя мають шукати опору в незалежних профспілках та низових рухах.

Там, де люди згуртовуються для боротьби за хліб і гідні умови праці, найшвидше руйнуються імперські міфи. Нам потрібні ті, хто не боїться гасла «Геть імперію!». Ті, хто визнає, що Жовта Україна має право на власну політичну суб’єктність у союзі з іншими пригніченими народами. Це союз із тими, хто готовий будувати нову спільність на руїнах централізму — на засадах повного самоврядування громад.

Історичний досвід підказує: коли в критичний момент з'являється невелика, але дисциплінована група людей, здатних чітко сформулювати спільну мету й організувати маси навколо неї — тоді локальні невдоволення переростають у потужний рух, що змінює реальність. Без такого стрижня навіть найщиріше прагнення свободи розпорошується, залишаючись лише емоційним спалахом, а не історичною силою.

Але щоб цей союз не розпався на локальні сварки й не розчинився в загальному хаосі, потрібен стержень — та частина народу, яка вже сьогодні живе в найбільшій залежності від імперської машини, яка щодня відчуває її на собі найгостріше і тому має найбільше підстав не йти на компроміси з нею. Саме в промислових осередках, серед тих, хто власними руками тримає ключі до реального виробництва, найшвидше визріває розуміння, що без організованого, послідовного керівництва спільна справа не переможе. Вони можуть стати тим передовим загоном, навколо якого згуртуються й інші пригноблені, бо саме їхня позиція в системі робить їхню свідомість найгострішою, а їхню організаційність — найнеобхіднішою для всієї справи.

Тоді пригноблені народи Поволжя перестануть бути лише жертвами або окремими громадами — вони стануть частиною ширшої сили, яка не просить милості в імперії, а диктує їй свої умови.

Оскільки ми визнаємо відсутність власної інтелігенції, ми маємо підтримати створення такої політичної одиниці на Волзі, яка стане інкубатором для нашого відродження. Це не обов’язково має бути чисто українська держава в перший же день. Це може бути широка антиімперська коаліція, де влада гарантує  українцям повний контроль над культурною та освітньою сферою українських районів. Тільки в такому союзі, де національне визволення йде рука об руку з радикальною соціальною перебудовою, «хохол» зможе вийти з цеху чи з поля, відчути себе господарем своєї долі і нарешті промовити своє справжнє ім’я. Це шлях через спільну барикаду до власного майбутнього.

Якщо росіяни щиро побажають прийняти участь в цієї боротьбі, якщо вони будуть готови боротися проти великоросійського націоналізму, то ми будемо бачити і їх в нашому союзі.

Але ми маємо бути гранично чесними: участь росіян у цьому процесі можлива лише через повне, безповоротне «покаяння ділом». Це не може бути союз із тими, хто мріє про «прекрасну росію майбутнього» у старих кордонах. Наш союзник — це лише той росіянин, який готовий взяти в руки зброю (чи інструмент політичного саботажу) проти самої ідеї «єдиної та неподільної». Тільки через радикальне заперечення власної імперської природи, через визнання права кожного українського хутора на Волзі бути частиною українського світу, російський революціонер стає нам братом по барикаді.

Ми маємо історичне підґрунтя сподіватися, що такі люди знайдуться. Адже саме Надволжя, цей бурхливий перехресток народів і вільних ідей, дало світові постаті, чия російська ідентичність не зневажала, а навпаки — змушувала їх бути патріотами української свободи.

Ми пам’ятаємо Миколу Огарьова, який із берегів Волги виніс незламну ненависть до деспотизму і першим серед російських мислителів прямо та беззастережно визнав право України на самовизначення. Ми пам’ятаємо Миколу Чернишевського, уродженця Саратова — серця Жовтої України, який у своїх працях виступав проти національного гноблення з тією ж пристрастю, з якою бився за соціальну справедливість.

Отже, антиімперський фронт Поволжя — це не тимчасовий тактичний союз і не втеча від власної ідентичності. Це історичний коридор можливостей. Саме він створює простір, у якому українство Надволжя може вперше за століття дихати без зашморгу, думати без самоцензури й говорити без вибачень. Не під покровом «толерантності» метрополії, а під гарантіями реальної влади знизу.

У цій спільній боротьбі українська мова перестає бути етнографічним реліктом і знову стає мовою дії. Школи, преса, міські ради, профспілки, кооперативи, культурні інституції, політичні партії— усе це виростає не як подарунок, а як наслідок спільного тиску пригноблених. Антиімперський фронт ламає головну зброю метрополії — ізоляцію. Українець Надволжя перестає бути сам на сам. Він бачить поруч інших, таких самих пригнічених, і розуміє: його боротьба — частина ширшого процесу. У цій солідарності зникає страх бути меншим, смішним чи «неповноцінним». З’являється гідність. Саме тому цей фронт не є кінцевою формою, а стартовим майданчиком. Він не розчиняє українство — він створює умови для його збирання, виправлення й піднесення. Через спільну боротьбу визріває здатність до окремого політичного життя. Через союз — шлях до самостійності.

І коли на Волзі українська мова знову стане мовою організації, освіти й опору, коли слово «українець» означатиме не походження, а позицію, — тоді Жовта Україна повернеться з історичної тіні. Не як жертва імперії і не як її окраса, а як жива частина українського світу, що сама творить своє майбутнє.