«Я десь років з десяти розумів свою інаковість»: розмова зі східнослобожанським козаком-українцем із Воронезької області

Ця розмова — про втрату і збереження. Про те, як поколіннями українців намагалися позбавити пам’яті, мови й навіть національності в офіційних документах. Співрозмовник — Микола (ім’я змінено з міркувань безпеки), восточнослобожанський українець-козак. Він народився і виріс у Воронезькій області, Новохоперському районі — у місцевості, де українська мова звучала в родинах, але поступово її забороняли, висміювали й викорінювали. Частину деталей ми свідомо прибрали з міркувань безпеки. — Тобі подобається писати українською?

— Мені подобається. Знаєшь в мене батько з Дону. Їхню родину після громадянської війни вислали, а потім заборонили жити на Дону. Так його рід опинився в Новохопьорському районі село Х (Ми не можемо залишити назву села з міркувань безпеки). Село українське. Там мій дідусь одружився з українкою Анастасією – моєю бабцєю. Народився мій батько. І він вже також одружився з українкою моєю мамою. Тому в нашій родині українська звучала завше, але на побутовому рівні. Років в 12 я попросив маму щоб вона мені привезла з України (там у нас в місті R родички жили) українських книжок. І я самостійно став навчатися мови. Так що українська мені також рідна. І мені приємно що ти нею також спілкуєшся.

Cело Х розмовляла українською десь до 70-х років. А потім молодь поступово перейшла на язык. Алеж мама мені розповідала що у школі їм заборонялися говорити по своєму.

— Чим пояснювали заборону говорити українською мовою в школі? В які роки це було?

— Це були кінець 40-х, початок 50-х років. Навіть на шкільних перервах було заборонено говорити українською. Вчителя коли чули то ставили незадовільно по русскому языку. Казали: «говорите правильно и не коверкайте слова».

— Тобто вони не визнали українську мову мовою, а вважали українську мову викривленням російської?

— Так і є. Вони навіть не визнавали людей, які розмовляли українською, українцями. У кращому випадку – малоросами, у гіршому – просто казали: «хохли». Українську мову називали «хохлячий язык». А люди звикли й самі себе почали називати не українцями, а хохлами чи перевертнями.

Якщо хтось розмовляв українською було ставлення до цієї людини як до селюка. Мама знала що ми належимо до української нації. Але по звичці називала себе як і всі -хохлушка. Я завше казав що в мені плинуть дві крови козача і українська. Хоча українська теж козача.

— Що таке “ставлення як до селюка”?

— як ніби ти щось нижче.

— Був хтось, хто називав себе українцем у той час?

— Я десь років з десяти розумів свою інаковість. Я розумів що ми українці. Мої друзі розмовляли українською і говорили що вони українці. В мене завше було велике бажання знати не хохлячий язик а українську мову – справжню мову. Коли я вчився вчителя мене виправляли трішки і жартували. Багато з низ видно були з таких же самих родин. А потім згодом я став чисто говорити російською. Ті, хто працював у школі вважали себе хохлами і що вони частина русского народа. Тобто вони в більшому сенсі русские тільки трішки маленькі.

Як я пішов в перший клас я не міх згадати як правильно назвати по руськи олію. Я стояв біля дошки і мовчав. Вчителька каже: «ну Коля что это такое?» и показує на малюнок. Я кажу: “Это – олія”.

Був такий випадок. Коли мати пішла до міського голови щоб розв’язати якусь проблеми він не став її слухати. Сказав: «когда научишься говорить по русски тогда придёшь». Це уже було в 80 роках. Батько тоді сказав «кацапня проклята». Мати так і до смерті не могла чисто говорити російскою.

— Ти сказав, що десь років з десяти розумів свою інаковість. У чому, на твій погляд, полягала ця інаковість?

— Це мова. Це пісні.Це інший тип поведінки.

Українська поведінка а з неї витікають і пісні вона більше статечна більше розважлива, глибша, більше людяна. Мені здається українці залишилися більше пов’язані з природою з чимось глибинним. У росіян цього нема. А якщо є то треба у того росіянина шукать коріння і воно приведе в Україну!

— Які українські пісні пам’ятаєш з дитинства?

— «Розпрягайте, хлопці, коней», «Несе Галя воду», «А я чорнява», «Чорноморець іде». Ще пам’ятаю, батько співав якусь — там є слова: «П’є чумак, старий дурак, пропив воли, пропив вози». Назву не пам’ятаю.

— А в Новохоперську (це місто, районний центр) були люди, які тоді розмовляли українською мовою?

— Були такі люди які були родом з Пихівки, Красного, Алферовки, Михайлівки, Олександрівки і ще багато сіл було україномовних. Розмовляли літні люди. Молодь вже ні. Сам Новохоперськ в основному російськомовне містечко.

Новохоперськ був заселений росіянами. А села навколо тобто слободи заселені українськими козаками. Вони охороняли Новохоперськ фортецю. Більша частина цих козаків була переселена згодом на Кавказ. З їх числа був створений Хоперский козачий полк Кубанського войска. Ті хто залишився були переведені у крестьянское сословие малоросійського походження.

— Село Х раніше була слободою?

— Так, село Х раніше була слободою. Її заселили черкасами по іншому слобідськими козаками після того як Петром 1 був знищений Пристанський городок який належав донським козакам. Заселення Новохоперського району українськими козаками було в 1717 році.

— Як ти вважаєш такі масові протести проти видобутку нікелю в 2012-2015 роках були зумовлені, зокрема, українським менталітетом?

(Мітинги в місті Новохоперську тоді збирали до 5 тисяч осіб[1], при тому що населення міста за офіційною статистикою становило 6700 осіб[2]).

— Мабуть так. Багато було людей які мали як і я українські корені. Ну ще було багато донських козаків з Урюпінська. Вважаю що так.

— А зараз у селах Новохоперського району ще є люди, які розмовляють українською мовою?

— Колись років десять тому я поїхав до села Х на гробки своїх дідусі і бабусі. І вирішив до місцевих звернутися українською. Деякі на дуже поганій але відповідали по-українськи.

— Чи розмовляв ти зі своїми дітьми українською мовою?

— Діти виросли. Вони розуміють мову. Адже з дитинства теж її чули від мене коли я спілкувався з мою, з батьком інколи і з ними. Але розмовляти вони не можуть, що дуже прикро.

— Ким ти себе відчуваєш: українцем, українцем-козаком, слобідським українцем чи якось інакше?

— Знаєш, є вірш у Туровєрова — «Две крови казачьи обе». У нього теж батько — донський козак, мати — українка. Цей вірш, як ніякий інший, передає мою самоідентифікацію. Я — козак. І я — українець. Тобто, мабуть, козак-українець.

— Люди, які пам’ятали про своє українське походження, були менш схильні до пропаганди ненависті до України? Звісно, не всі могли відкрито про це говорити, але зараз більше цікаве саме їхнє внутрішнє ставлення.

— Я думаю, що так. Люди, які пам’ятають своє коріння, менш схильні до пропаганди. І ще дуже важливий чинник — мова. Вона все ставить на свої місця. Адже багато людей знають своїх україномовних дідусів, але кажуть, що ми — «русские». Тому що нема мовного підґрунтя. Також багато залежить від освіти. Так що навіть не знаю… Манкуртів забагато.

— Як ти думаєш, вони дійсно вважають себе «русскими» чи просто так простіше жити?

— Я думаю, їм все одно. Вони навіть собі цим голови не забивають. Їхня доля — хліб повсякденний. Тобто гроші. А які вони — чи брудні, чи криваві — все одно. Задля них нема націй. Вони будуть ким завгодно, тільки б їх не чіпали.

— Тобі не здається, що це нагадує ті методи, які застосовували під час Голодомору? Звісно, тоді йшлося про масове фізичне винищення, а тепер — про економічне підкорення. Людину тримають у постійному страху перед злиденністю, від зарплати до зарплати, і навіть короткочасна втрата роботи загрожує голодом. Адже й тоді, і зараз головна мета одна — щоб люди думали тільки про виживання, а не про те, хто вони і ким є насправді.

— Так, звичайно. Дуже щось подібне. Якщо українськість у комусь і присутня, то хіба що на підсвідомому, генетичному рівні. І це, можливо, інколи штовхає людину у правильному напрямку. Але свідомість каже: зупинись, тебе ж годують з руки. Значить, треба триматися цієї руки. Так зросла не одна генерація людей.

— Ти пам’ятаєш, що було записано в графі «національність» у свідоцтвах чи паспортах у вашій родині?

— Свідоцтво про народження діда й бабці по матері — українці. Дід і бабця по батькові — теж українці. У мами в свідоцтві народження — українка, а вже в паспорті — русская. У батька так само: у свідоцтві українець, у паспорті — русскій. А в мене й у сестри і в свідоцтві, і в паспорті був запис — русский.

— Тобто навіть не питали, просто автоматом записували «русский»?

— Так. Особливо в найперших паспортах, ще радянських. У російських паспортах графи «національність» уже не було.

— А якщо людина хотіла б обуритися або змінити цей запис — таке було можливо?

— Ні. Обурюватися було неможливо. Усім мешканцям сіл, які були україномовними, в якийсь час просто зробили запис — русский. Ніхто проти цієї графи не виступав. Усі вже себе вважали просто хохлами. І їм було байдуже. Ну, звичайно, досвід репресій зробив свою справу.

— Може, ти хотів би додати щось, про що я не запитала?

— Хочу сказати, що дуже бажаю, навіть жадаю, щоб Україна-мати вистояла і зберегла свою незалежність. І тоді все буде добре з ідентичністю — і на тих землях, де проживають етнічні українці. Не буде Матері — і нація зникне. Дякую тобі, Ніно.

Ніна Бєляєва

[1] Росбалт: Жителі Чорнозем’я з’їхалися на новий мітинг проти видобутку нікелю.

[2] Стаття у Вікіпедії «Новохоперск».

Якщо ви родом з одного з українських етнічних регіонів, що знаходяться на території так званої росії, і хочете поділитися своєю історією, історією своєї родини чи історією примусової русифікації — напишіть нам!

abn.correspondence@gmail.com